кандидат юридичних наук, доцент,
професор кафедри приватного права
КНЕУ імені Вадима Гетьмана
ВИЩА ШКОЛА – ТЕРИТОРІЯ РОЗВИТКУ ПРОФЕСІЙНОЇ
КОМУНІКАЦІЇ
Тема виглядає багатогранною.
Та все ж її серцевина, на мій погляд, – це сама мова, як явище, що утворює
основу професійної комунікації. Тому цей текст – це просто непричесані, у тому числі[1], і граматично, власні
суб’єктивні роздуми щодо нашої української мови, мовознавства, їх сучасних
трендів, як я це розумію і відчуваю. Думки, насмілюсь припустити, просунутого користувача, для якого мова у своїй професійній комунікації – це перш за все, функціональний інструмент виразу
смислів, а не лише набір формальних правил.
Мова – унікальний феномен.
Вона зачіпає всі, без винятку, аспекти людського життя. Психіка, мислення,
професійна діяльність, соціальна активність, безліч інших публічних і приватних
сфер, – всі вони, тою чи іншою мірою, пов’язані з мовою. Як багатогранне явище,
мова закономірно є об’єктом вивчення з боку безлічі мовознавчих і суміжних
галузей, зокрема, таких як психо- і соціолінгвістика, когнітивна і порівняльна
лінгвістика, семіотика, логіка, теорія інформації тощо.
Мова – всенародне надбання, вона не
належить ні урядовим чиновникам, які від імені держави
схвалюють правописи, ні членам комісій, які їх розробляють, ні навіть щирим
мовооборонцям (точніше, мовооборонкиням) із шкільних і університетських класів
і аудиторій. Мова належить всім мовцям, які так чи інакше[2], кожен на своєму місці, у
своїй ролі, є її творцями.
Мова – інструмент як
універсального, так і професійного спілкування. У певному сенсі можна сказати,
що є політична, економічна, юридична, математична, музична, поетична,
кібернетична і інші мови, для яких характерне спеціальне акцентоване застосування
певних лінгвістичних форм. Професіонали у своїх галузях вправі застосовувати
саме ті граматичні і лексичні форми національної мови, запозичення з інших мов,
які конче необхідні для якомога повнішого виразу своїх спеціальних сфер.
Професійне мовознавство, у моєму розумінні, має сприяти галузевим професіоналам
у тому, щоб якомога точніше передати найтонші спеціальні смислові відтінки,
орієнтуючись, у т.ч., на надбання світової лінгвістичної культури.
Мова – мінливе річкове русло,
що часто торує свої шляхи відповідно до внутрішніх закономірностей, всупереч як
благим намірам її щирих опікунів, так і волюнтаристським забаганкам мовних
чиновників. Мова – живий організм, який вимагає чуйного і турботливого
відношення, але не авторитарної зверхності.
Наша мова має глибоку історичну травму.
Багатовікове підневільне, колоніальне становище України залишило глибокий
відбиток на наший мові. Українська мова зазнавала утисків і переслідувань.
Російська імперія намагалась задушити її указами і циркулярами. Не маючи
відповідних суспільних інституцій, не кажучи вже про державні, українська мова тривалий
час розвивалась переважно на суто народній, а ще точніше, простонародній
основі. Проте сучасна, модерна мова, яка могла б гідно відповідати на виклики
цивілізації не може орієнтуватися лише на таку основу. Прогалину необхідно
зцілювати, однак навряд чи шляхом зачарування сивою давниною, де нібито не було, на думку деяких мовознавців, «непритаманних» активних дієприкметників і інших жахливих «кальок з російської». Мовне
законодавство, урядові постанови – важлива запорука, однак самими лише
адміністративними методами проблему не вичерпати. Щоб максимально поновити
втрачене необхідні терпіння і зваженість, але не авантюризм і політизованість.
Сотні років Україна, не маючи власної
державності, вимушено запозичувала надбання світової
культури, зокрема, і лінгвістичної, переважно через російські імперські фільтри,
з усіма їх, як обмеженнями, так і спотвореннями. І цю обставину неможливо
механічно відмотати назад шляхом, наприклад, адміністративного скасування
активних дієприкметників, що нібито є «кальками з російської», як це пропонує
дехто з мовознавців, таким чином фактично визнаючи ці
форми винаходом російських «гігантів мислі». Але якщо вважати, що саме
московити винайшли дієприкметники, то тоді їм дійсно треба присвоїти вказане звання і розставити пам’ятники по
всіх столицях світу.
Як сьогодні розмежуватись із московитською
мовою, не вихлюпнувши при цьому з водою саму дитину, – ось,
на мою думку, одне з ключових питань, яке потрібно вирішити українській мовній
громаді. Концепція про те, що українська мова – це все, що не схоже на
російську, яка сьогодні підспудно поширюється, є прикладом, на мій погляд, політизованого
і антинаукового волюнтаризму. Нерозбірлива реалізація такого підходу може стати
своєрідною «ніччю довгих лінгвістичних ножів», яка здатна викосити значне число
мовних форм, на яких сьогодні базується українська професійна комунікація,
опустивши її до простонародного рівня сторічної давності.
Не можу не пригадати власну історію
з редакторкою свого посібника, яка намагалась відмовити мене від вживання слова
«смисл». Це була без сумніву щира людина, чим викликала моє повне душевне
сприйняття. Але ж я не відчуваю слова «сенс», – намагався я парирувати, – у
мене до нього немає нічого, крім порожнечі. Чому «мислити» – є, а «смислу» –
нема, – запитую. Мої апеляції до 11-томного словника, вона легко відбивала тим,
що він, мовляв, застарів, і до того ж створювався членами комуністичної партії,
які до того ж спілкувалися російською мовою. Але ж ви теж спілкувались по
телефону російською, – з’єхидничав я. Врешті ми завершили роботу на добрій ноті
і термін «смисл» я зберіг. Але, як кажуть, осад залишився. Фраза про те, що «в
українській мові немає «смислу» жахнула тоді мене своїм зловісним символізмом.
Але не зруйнувала власного твердого переконання, що всупереч всіляким політизованим
віянням, «смисл» в українській мові був, є і буде.
Мова – невід’ємний елемент ідентичності,
національної і особистої. Мова – це у т.ч., усталені звички,
які часом нелегко і не завжди необхідно міняти. Міняти мовні звички – не самоціль,
а творчий процес формування відчуття мовної гармонії, яка завжди містить
складову індивідуальності, особистості. Адже мова – це ще й глибинні знакові,
кореневі відчуття, на яких базується мовна інтуїція, мовна ментальність, що є
виразом глибинної мудрості, джерелом живої творчості, зламавши яке на догоду
волюнтаристським настановам, ми можемо втратити це життєдайне джерело. Мова
безпосередньо пов’язана з мисленням. Мовні форми відбиваються у мисленнєвих
формах. Штучно витісняючи їх, ми збіднюємо і мисленнєвий арсенал. Тому, на мій
погляд, вихід не у заборонах певних мовних форм, а у їх паралельному
функціонуванні і відкритому творчому змаганні і співіснуванні. Мовна практика, зокрема,
у сфері професійної комунікації, природним шляхом відбере життєздатне,
продуктивне, гармонійне і відхилить зайве.
Згаданий активний дієприкметник, що
сьогодні став об’єктом запеклих суперечок – це не лише явище
мовлення і відповідна граматична категорія, але і явище мислення. Тому,
пропонуючи уникати форми, наприклад, «мислячого студента», і замінити її на
«студента, що мислить», ми намагаємось не просто підмінити один смисловий
відтінок іншим, але й видалити[3] з голови мовця відповідну
мисленнєву форму. Збагатить чи збіднить це мисленнєвий і виражальний арсенал
мовця? Відповідь, на мій погляд, очевидно негативна. До того ж, підмінюючи 2-ланковий
вираз на 3-ланковий, ми штучно змінюємо динаміку мовлення, сповільнюємо його
темп, не рахуючись із потребами мовця і його конкретного контексту. Навіщо
позбавляти націю динамічних, активних форм мислення, посилаючись на переважно суб'єктивні аргументи типу «не притаманні», «зкальковані», запозичені тощо? Якщо на те пішло, запозичення у всі часи було одним з ключових джерел
і цілком природним явищем для будь-якої мови, включаючи й українську[4].
Здорове запозичення лексичних і
граматичних форм принципово спрямоване на збагачення мови, воно
вимагає з боку мовознавства
творчої допомоги, але не суб’єктивної вибірковості, утисків чи заборон. Чому
певна частина мовознавців ополчилися[5] проти активних
дієприкметників? Не знаходжу
жодної обґрунтованої відповіді на це питання, окрім вже згаданих «не притаманно», «калька з російської». Але ж ні для кого не секрет, що протягом
сотень років ці форми достатньо широко вживалися такими нашими літературними
корифеями як Шевченко і Франко, Леся Українка і Марко Вовчок, Коцюбинський,
Нечуй-Левицький, Котляревський, інші майстри українського слова. Протягом цих
сотень років через активну дієприкметникову форму в Україну зайшли значні
обсяги світових культурних надбань. І ось тепер не повелінням «його високості московського
царя», а з волі певної частини лінгвістів, українська мова має відмовитись від цієї граматичної форми?
Не знаходжу жодного обґрунтованого пояснення цьому.
Практично всі розвинуті мови індоєвропейської та більшості інших мовних сімей мають у своєму
арсеналі дієприкметники, включно з їх активною формою[6]. Походження дієприкметника
сягає доісторичних часів, коли ще не існувало не лише Московії, але й Київської
Русі. Неупереджені і загальнодоступні джерела показують, що дієприкметник – явище світової лінгвістичної культури, а не «калька з російської». Однак прихильники «калькової» теорії чомусь не звертають уваги на цей очевидний факт.
Якщо «антидієприкметникова» хвиля
остаточно захопить українське мовознавство, це буде
перший в історії прецедент подібної лінгвістичної деградації. Якщо ми хочемо
зійти з індоєвропейської лінгвістичної традиції, то на який напрям ми хочемо
переорієнтуватись? За браком часу для класичної наукової розвідки, я запитав у
штучного інтелекту (чатGPT), чи існують мови, у яких немає
дієприкметників? Ось його відповідь:
Існують мови, у яких відсутні
дієприкметники або вони використовуються значно менше, ніж у більшості
європейських мов. Ось декілька прикладів:
1. Японська
мова: в японській мові немає дієприкметників в традиційному розумінні. Замість
цього вона використовує окремі частини мови, такі як "te-form" та
"ta-form", для опису дії.
2. Китайська
мова: у китайській мові дієприкметники використовуються дуже рідко. Замість
цього вона використовує окремі словосполучення та структури речень, щоб описати
дію.
3. Корейська
мова: у корейській мові існують дієприкметники, але вони використовуються
рідше, ніж у більшості європейських мов. Замість цього вона використовує окремі
частини мови та словосполучення, щоб описати дію.
4. Хакаська
мова: у хакаській мові відсутні дієприкметники, але є окремі структури речень,
які можуть використовуватися для опису дії.
5. Кабардино-черкеська
мова: у цій мові також немає дієприкметників, але є спеціальні структури
речень, які використовуються для опису дії.
Згоден, ці дані вимагають уточнення, але
загальний тренд зрозумілий і без цього. То давайте подумаємо, ми дійсно
культурно хочемо рухатись до Азії? Або, конкретніше, – до Китаю (разом із
путіним)?
Покликання чи посилання?
Перейдіть за посиланням чи натисніть на покликання? І те, і те при бажанні
можна підвести під «кальку» з російської. «Кликнуть» у російській теж є. А
можна і й під «кальку» з англійської, бо англійське «click» давно і залюбки тиражує наша
молодь, «клікає» аж гай шумить, не вдаючись ні до яких «калькових» суперечок. Тож
хто зі штатних «калькоборців» переможе – покаже лише час.
Чи буду я, вроджений україномовець,
вживати «покликання» у розумінні посилання? – Навряд чи. Вперше таке
застосування цього терміну я почув десь із рік назад, і спочатку подумав, що це
якась перверзія наших новонавернених постросійськомовців. Воно поки-що ріже
мені слух. Для мене покликання – це те, що кличе мене на моєму життєвому шляху.
Гіперпосилання мене нікуди не кличуть. Але час покаже. Чи набуде воно
поширення, – скоріше[7], що так. Надто вже влучно
воно впало в сучасний «англіцистський» тренд. Молодь – «за», новонавернені
україномовці, не обмежені ніякими «нативними», тобто, вродженими рамками, –
також «за». Ну а про «гостровухих» чиновників і взагалі говорити не доводиться
– вони завжди «готові», і завжди «за». На мою думку, тут не потрібна ніяка
боротьба чи адміністративне втручання, нехай обидві форми розвиваються
паралельно, кожен мовець може обрати більш прийнятну для себе.
У чому, на мій погляд, небезпека надмірної
правилотворчості? Вона може привести до правиломанії, коли
створення норм стає самоціллю, без огляду на реальне функціонування мови. Значна
частина таких правил ігноруватиметься, що дискредитує саму ідею граматики. Іноді
здається, що певна частина мовознавців вбачає свою місію у тому, щоб всю
різноманітність мовних явищ охопити (щоб не сказати «закувати») всеосяжною
системою граматичних правил. Я ніколи не чув, щоб хтось, десь у розмові казав
«зубо́жіння» або «магісте́рський». Але правило щодо цього існує. Подивімося на
«правило дев’ятки», – у ньому стільки винятків, що мабуть більше від самої «дев’ятки».
Навряд чи таке правило дуже допоможе мовцеві. А згадаймо правила
відмінювання, скажімо, тризначних чисел, де кожен із розрядів має відмінюватися
окремо, по-різному, та ще й за такими неймовірними траєкторіями, що не під силу
і вродженому мовцю, не кажучи вже про іноземців. Чи виправдане таке
ускладнення? Чи варто намагатися закувати русло живої мови-ріки у бетонні береги надмірної кількості правил, які нерідко не відображають дійсних
закономірностей? Хіба лінгвістичні правила мають стати прокрустовим ложем для
нашої мови?
Мова має надавати мовцеві якнайширший набір сучасних виражальних засобів. Український фахівець, професіонал, спеціаліст має бути здатним оперувати найсучаснішими поняттями у вимірі світової культури. Якщо в українському мовному арсеналі з певних причин відсутні необхідні виражальні засоби, належні відповідники, фахівець цілком законно вдається до запозичень. І в такому випадку місія мовознавства, на мій погляд, полягає у тому, щоб допомогти адаптувати такі запозичення, але не вдаватися до бюрократичних відмовок на зразок «в українській мові немає такого-то», «українській мові не притаманне таке-то». Хіба мета нашого мовознавства – вивести рафінований продукт, придатний лише для музею, але не для споживання? Тож давайте «притаманимо» необхідні форми, особливо там, де самі мовці у свіїй практиці вже «протоптали» ефективні і адекватні виражальні стежки. Замість того, щоб пускати їх на манівці, намагатися водити їх штучними лінгвістичними коридорами, які живий розум намагається оминати. А ви замініть «зростаючий» на «той, що зростає», – кажуть сьогодні деякі мовознавці. Так, часом хліб доводиться заміняти коржами чи навіть сухарями, але ж це не означає, що це те саме. Наведені форми не тотожні, це різні смислові відтінки одного явища. Кожен з них може бути окремо застосований у відповідному контексті. Чому англієць, німець, француз, росіянин, будь-який інший індоєвропейськомовець має право на обидва варіанти, а українцеві «дозволено» лише один? Нічого, окрім малопереконливих «не притаманно», «калька з російської», я не знайшов у відповідь. Тож за логікою цієї лінгвістичної партії виходить, що все-таки московити – винахідники індоєвропейських мовних засад?
Що притаманно, а що не притаманно
українській мові має вирішуватись не у чиновних кабінетах, не шляхом адміністративних заборон і настанов, а за широкої участі мовців усіх
професій, включаючи самих мовознавців, шляхом вільного, змагального, демократичного
суспільного дискурсу. Безпосередні користувачі, і водночас, творці мови у
різних галузях науки і практики не є підлеглими діячів із високих лінгвістичних
установ, які нерідко нехтують фактами і керуються різними суб’єктивістськими мотивами. Перефразовуючи
відомий вислів, мова – занадто серйозна річ, щоб доручати її самим лише
лінгвістам.
А що таке «бренд», –
це просто торгова чи фабрична марка, як каже дослівний переклад? Ні, на мій
погляд, це виглядає і відчувається як щось інше і ширше. Чи доречно його
вживати у сполученні «мовний бренд»? – Так, вважаю, що цілком доречно і сучасно.
Бо це запозичення, яке збагачує виражальність загалом і в даному конкретному
вживанні. Чи можна його замінити тут на «мовний знак» чи щось подібне, як дехто
скаже, «більш притаманне» українській мові, – теоретично мабуть можна. Але
навіщо, це буде інший відтінок, інша якість. Переконаний, що здорове запозичення
лексичних і граматичних форм принципово спрямоване на розширення виражальних
горизонтів. Його варто застосовувати на широкій і обґрунтованій основі, але не
зводити до суб’єктивізму типу «тут можна, а тут не можна».
Пригадую школу.
Тут ти написав вірно, – каже вчителька, а тут – невірно. Сьогодні ж деякі мовознавці кажуть, що «вірним» можна бути лише своєму другу, Вітчизні чи партнеру. А
відповідь «вірною» тепер вже бути не може, а може бути лише «правильною».
Хапаюсь за 11-томний. Та ні ж бо, все на місці, «вірно» у значенні «правильно»
там є. Вірніше, було та там і залишилось. А ось тепер його ХТОСЬ хоче викинути, імовірно, навісивши на нього вже перевірене клеймо типу «не притаманно», «калька з
російської» чи щось подібне. Хто заклеймив, на якій підставі хоче відібрати у мене те, чому вчили ще у школі і чим користуюсь протягом всього свідомого життя, навіщо,
кому це потрібно? Чому не можна конституювати обидва варіанти? Адже «вірна відповідь» – це так просто, – це те, чому можна
вірити, довіряти! Тобто, раніше можна було вірити, а тепер, виявляється, – вже
ні. Інший епізод. З математики і фізики були задачі, з мови – вправи, з
географії, історії – завдання. І ось тепер задачі – «репресовані». Напевно, з тим же клеймом (див.
вище). Забороняти – найперша ознака чиновника, бюрократа, канцеляриста. Мовознавча наука дійсно впевнена, що існує лише «єдино правильний» шлях, а багатоманітність
заслуговує тільки на зневажливе клеймо?
Обмеження, звуження, заборони…
Відкидаються слова і цілі граматичні форми. Не тому, що їх перестали вживати
мовці, а тому, що ХТОСЬ сказав (раніше казали «єсть мнєніє»), що це – «не
притаманно», а те – «калька з російської» тощо.
Небезпека лінгвістичної сваволі і
бюрократизму. Свого часу, працюючи на режимному
підприємстві, у далеку радянську епоху, даю пояснення, чому написав заяву на
відпустку українською мовою. На запитання гебіста з 1-го відділу «а кто вам
разрешил?» відповідаю: «а що це заборонено?». Служака на мить впав у паузу, –
надворі вже 1985-й рік, Горбачов, і все таке. Але моментально нащупав потрібний
регістр: «у нас так не принято». Відпустку таки дали, і саме ту, що я й просив.
Можливо, через перестройку, а можливо, директор на прізвище Оселедець пройнявся
духом своїх далеких козацьких предків. Сьогодні, слава богу, завдячуючи
національному поступу, у нас у цілому те все вже «принято». Але дещо стало «не
притаманним» або «калькою з російської». Ну, порівняв, – скажете. Згоден, то
проблеми різного рівня, але є в них, на мій погляд, і схожа сутність –
чиновно-бюрократична. Як тільки з’являється той, хто присвоїв владу говорити «хто
дозволив?», «не принято», «не притаманно», не обтяжуючи себе ніякими
об’єктивними підставами, обґрунтованими поясненнями – очікуй біди. У бюрократа лише один шлях
до «звершень» – щось забороняти, обмежувати або наповнювати ефір пустопорожніми
евфемізмами на зразок «компетентностей», «нової української школи» тощо, за
якими не стоїть нічого, окрім канцелярської тріскотні і пустоцвіту. Невже ми
так і успадкуємо повадки московського чиновництва?
«Суржик». Термін
набув такого поширення, що його, як кажуть, вже не спинити. Дехто сьогодні
використовує його вже ледь не як політичний слоган. Можливо, в лінгвістичній
науці існує і дає плоди окремий розділ «суржикознавства». Цілком можливо. Однак,
турбує, на мій погляд, зловживання цим терміном у суспільно-політизованому
контексті. Маю на увазі ситуації, коли хтось вживає лінгвістичну форму, яка не
вкладається у певну «єдино правильну» парадигму, а її безкомпромісні ревнителі[8] відразу ставлять мовцю клеймо
«суржика». Якась нездорова зневага з висоти «освіченого» по відношенню до
«неосвіченого» тут вчувається. А де зневага, там недовіра, ворожість і розкол. Все
ж таки, мова і мовознавство – це не церква, не релігія і не секта, це світські
інституції. Глибоко у цьому переконаний.
А по-друге, чи хто задумувався, аналізував
глибинну неформальну природу цього явища? Хай це буде суто моє суб’єктивне, але
скажу відверто, коли чую цей т.зв. «суржик» від своїх земляків – це наче пісня.
Тут неймовірні інтонації, іронія, гумор, фонетична, чи навіть вокальна
винахідливість, дотепність. Це мистецтво свого роду, я так не зумію, аби й
захотів. Цим інтонаціям, напевно, тисячі років, часом вони проймають душу до
самої глибини. Думаю, своєю мірою вони відбивають духовний генокод нації. Зневажливо
заклеймувати це «суржиком», – як хочете, вибачайте, не згоден. Люди так
говорять не тому, що не знають, які слова і як правильно говорити. Це, якщо
хочете, вираз народного характеру, вдачі. Це, імовірно, і своєрідний
підсвідомий протест проти багатовікового імперського духовного поневолення, –
насправді, ми ваші чужинські (російські) слова свідомо перекручуємо вам у піку,
а ви можете вважати нас простолюдинами. Думаю, явище вимагає серйозного
наукового аналізу, але не розкручування зневажливої «суржикології». Врешті ці
люди, особливо хто працює на землі, прекрасно знають, що таке справжній суржик
і де йому місце. Саме на цих людях тримається наша українська житниця, що годує
ледь не півсвіту. Я тут, звичайно, не маю на увазі явища «городських» типів на зразок Свіріда Пєтровіча Галахвастова чи Проні Проко́повни Сєркової, яким неперевершений М.Старицький дав таку художню оцінку, яка навряд чи потребує доповнення.
Якщо спробувати визначити правничу роль лінгвістичних
настанов, то це на мій погляд, має бути переважно диспозитивність[9] у поєднанні з м’яким
адмініструванням лише базових засад. Мовна система має бути відкритою для
запозичень, змагальності, творчості, забезпечувати функціональність, широкий
арсенал виражальних засобів, доступ нації до сучасних трендів світової
культури. Думається, мовознавцям більшою мірою личить бути дбайливими екологами,
які не дають затоптати, аніж затятими косарями, які викошують. Так, іноді треба
виполювати бур’яни, але робити це слід зважено, обґрунтовано, не впадаючи в
надмірний формалізм. Адже, скажімо, волошки теж вважаються бур’янами, однак і з
них виходять чарівні букети.
Чим стане територія професійної
комунікації – територією, оточеною колючим дротом чиновного лінгвістичного
волюнтаризму чи родючою нивою живої творчості, – залежить певною мірою від усіх
нас, – мовців, професіоналів, лінгвістів і не лінгвістів. Це вимагає постійної
роботи і неупередженої оцінки її результатів, постійного звіряння курсу, чи не
збилися ми на манівці популізму, канцелярщини, авторитаризму, іншого суб'єктивізму, чи
готові давати відповіді на незручні питання, які приносить кожен день.
Наостанок хотів би згадати полум’яні рядки
Франкового «Вічного революціонера». Думаю, поет попереду всього
ставив за мету донести ідею, свій душевний запал всіма доступними виражальними
засобами, не оглядаючись на те, що хтось його звинуватить у якихось «кальках»:
Вічний революціонер
Дух, наука, думка, воля
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавіна,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
© Марченко В.Б., 2023
[1] «У тому (тім)
числі». Академічний тлумачний словник української мови в 11 томах. Том 11, 1980.
С.330. URL: http://sum.in.ua/s/chyslo.
[2] «Так чи (або)
інак (інакше)». Академічний тлумачний словник української мови в 11 томах. Том
10, 1979. С.17. URL: http://sum.in.ua/s/tak.
[3] «Видаляти».
Академічний тлумачний словник української мови в 11 томах. Том 01, 1970. С.383.
URL: http://sum.in.ua/s/vydaljaty.
[4] Тищенко К.
Історія запозичення слів до українського словника. URL: https://langs.com.ua/publics/KM/Zapozychennia/index.htm
[5] «Ополчатися».
Академічний тлумачний словник української мови в 11 томах. Том 05, 1970. С.721.
URL: http://sum.in.ua/s/opolchatysja.
[6] «Participle». Wikipedia. URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Participle.
[7] «Скоріше».
Академічний тлумачний словник української мови в 11 томах. Том 09, 1980. С.300.
URL: http://sum.in.ua/s/skorishe.
[8] «Ревнитель».
Академічний тлумачний словник української мови в 11 томах. Том 08, 1977. С.473.
URL: http://sum.in.ua/s/revnytelj.
[9] Диспозитивність.
Юридична енциклопедія у 6т. К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998.
– Т.2: Д - Й. – 744 с. URL: https://cyclop.com.ua/content/view/1051/58/1/15/#26476
Немає коментарів:
Дописати коментар